Нещодавно в Лебединському міському художньому музеї ім. Б. К. Руднєва відбулася неординарна подія — передача міським головою міста Лебедина А. Г. Трояном музеєві на вічне зберігання придбаної нашим відомим земляком-меценатом, Почесним громадянином міста Лебедина В. В. Бухарєвим на Інтернет-аукціоні "AUKRO” печатки міста Лебедина нібито ХVIII століття. Ще задовго до цієї імпрези культурна громадськість була украй схвильована і стурбована самим фактом виставлення одним із «чорних археологів» знайденої ним печатки на Інтернет-аукціон зі стартовою ціною 1025 грн. Ця подія викликала широкий резонанс і в «світовій павутині», і в засобах масової інформації.
Першим забив на сполох сумський історик-архівіст, головний редактор Сумського історичного порталу в Інтернеті Геннадій Іванущенко (репліка «"Правдою торгують…" (!)»). Він же зателефонував із Лондона, де нині мешкає, до київських друзів-колег, а ті вже повідомили про це з Києва в Лебедин, відомому місцевому краєзнавцеві, Почесному громадянинові міста Лебедина Б. І. Ткаченку. Борис Іванович, у свою чергу, потурбував із цього приводу міського голову А. Г. Трояна. Анатолій Григорович доклав усіх зусиль задля того, аби старовинна печатка залишилася в нашому рідному місті. І ось у середині березня печатка була викуплена вищезгаданим благодійником Владиславом Вікторовичем за 2025 грн. Згодом він передав її мерові нашого міста.
І ось уже печатка зберігається й експонується там, де їй і належить бути, — в музеї. Велике спасибі усім поважним особам, які були причетні до порятунку й повернення печатки громаді міста Лебедина! (Їхні імена зазначені вище. Серед них — два Почесні громадянина міста, які своїми достойними вчинками дійсно заслужили на це високе звання). А вже в музеї й розпочинається найцікавіше — первісна атрибуція нового експоната, тобто визначення його справжнього віку, належності печатки певній юридичні особі тощо.
Спочатку спробуємо розібратися в датуванні знахідки «чорного археолога» ним самим. За заявою продавця, лот, виставлений ним на продаж Інтернет-аукціону "AUKRO” , виявився ні багато, ні мало, а старовинною печаткою «Лебединского Общественного Собрания», чи, висловлюючись сучасною мовою, — печаткою "Лебединської міської ради" початку ХVIII століття! І дійсно, якщо збільшити зображення, то чітко видно напис по колу: "Лебединскаго общественнаго собранія". Проте його твердження про печатку XVIII ст. не зовсім коректне — першим у цьому датуванні засумнівався Геннадій Іванущенко. Історик робить однозначний висновок: печатка ХІХ століття, а, значить, не могла вона бути викопаною разом із предметами ХVIII століття (хіба що це — знайдений скарб попереднього колекціонера). Справді, герб окружного міста Лебедина у вигляді лебедя з розпластаними крильми (а саме він, із деякими відхиленнями від канонічного зображення, красується в центрі печатки) був «височайше» затверджений всеросійською імператрицею Катериною ІІ лише наприкінці XVIII ст. (1781 р.). Тобто раніше він аж ніяк не міг фігурувати на різноманітних печатках. Ми ж припускаємо, що час побутування печатки у вжитку — кінець ХІХ — початок ХХ століття. Отже, лебединській печатці не менше 100 років і, таким чином, своєї старожитності вона аж ніяк не втрачає, хіба що вона дещо скорочується.
Чому саме музейні працівники дотримуються цієї версії датування знахідки? Відповідь на це просте запитання криється у відповіді на інше, не менш цікаве питання: а що ж це за такий орган було оце "Лебединское общественное собрание"? Фахівці, зокрема Г. Іванущенко, стверджують, що "общественное собрание" — це перейменоване "дворянское собрание". Але варто було перевірити цю версію. І ми перевірили…
І ось що із цього вийшло... В Інтернеті ми надибали надзвичайно цікаву науково-популярну статтю А. А. Маркова «"Вятское общественное собрание 1908 года". Из истории культурной жизни Вятки». Автор стверджує, що світська освічена громадськість Російської Імперії (кін. XVIII — поч. ХХ ст.), орієнтуючись на західноєвропейську культуру, запозичувала з неї багато елементів, у тому числі й культурно-побутові, включаючи форми організації культурного дозвілля своїх членів. Однією з таких форм були клуби.
Клуб (від англ. club = "збивати докупи") — утворення з кількох людей, об'єднаних спільними інтересами або метою. Існує велика різноманітність клубів, що відповідає розмаїттю хобі людей: спортивні клуби, клуби настільних ігор, клуби нумізматів, любителів літератури й театру, кіно й мистецтва, політичні клуби, і клуби, в яких люди збираються, щоб разом провести час, пообідати, поспілкуватися, тощо. У радянській і пострадянській реальності клубами часто називали й називають досі також звичайні будинки культури.
Назва клуб походить від англійського слова club, одне зі значень якого "збивати докупи". Така назва пояснювалася тим, що клуби зародилися із зібрань, що фінансувалися складанням грошей (clubbing) учасників. Клуби вперше з’явилися в Англії ще в XVI ст. На поч. XVIІ ст. було засновано один із найстаріших англійських клубів — "Friday Street", серед членів якого був і В. Шекспір. Із часом в Англії багато клубів перетворилися на закриті, куди допускаються тільки люди, схвалені іншими членами клубу. Такі клуби зазвичай мають своє власне приміщення і прислугу, які оплачуються за рахунок членських внесків. Членство в окремих клубах престижне.
У Російській Імперії клуби мали своїм завданням надавати своїм членам можливість приємного проведення вільного часу, для чого влаштовували різні ігри, бали, маскаради, танцювальні й музичні вечори, драматичні постановки, рідше літературні й наукові читання, передплачували книги, газети та інші періодичні видання; до цього основного завдання іноді приєднувалися цілі благодійні, але останні завжди майже стояли на другому плані.
1 березня 1770 р. під девізом "Concordia et laetitia” («Согласие и веселье») було засновано перше Англійське зібрання або клуб у Санкт-Петербурзі. Він був популярним серед вищих верств суспільства та в літературних колах; у число його членів входили М. М. Карамзін, О. С. Пушкін, В. А. Жуковський, І. А. Крилов. Пізніше "Англійський клуб" було організовано також у Москві. Незабаром клуб (офіційно іменований общественным собранием) став неодмінною частиною культурного дозвілля не тільки у столицях, а й у будь-якому провінційному містечку.
Так, наприклад, надзвичайно цікава й різноманітна історія В’ятського громадського зібрання, яка нараховує майже 67 років (1850—1917). За традицією, що склалася, вівторок відводився для «сімейних вечорів», під час яких організовувались кіносеанси й танці. По середах проводились музичні вечори, які одержали назву «клубних серед». «Клубні середи» складалися із двох відділень: музичного і драматичного та спільної вечері. Вечеря складалася звичайно із двох страв: парової стерляді й рябчика. Після закінчення офіційної частини починалися танці або демонструвались кінокартини, «переважно веселого змісту». У четвер клубні заходи звичайно не проводились. По п’ятницях проходили «чайні вечори», які відрізнялися від інших тим, що накривався один спільний чайний стіл, за яким, за чашкою чаю, велися жваві бесіди на теми, що хвилювали членів клубу. Завершувався вечір танцями під музику військового оркестру. Концертні вечори проходили по суботах і отримали назву «суботників». У програму вечора входили 10—15 музично-вокальних номерів (у т. ч. — 3—4 арії та дуети). Проводились і спеціальні програмні вечори. По неділях та у свята у клубі влаштовувались «сімейні вечори» і танці для молоді під музику оркестру духових інструментів.
Аналогічні громадські зібрання були і в нас, на Слобожанщині, зокрема, в Лебедині. Понад 100 років тому, на початку ХХ ст., їх у нашому місті було аж два. Цікавий документ про це нам удалося розшукати у збірнику архівних документів і матеріалів «Лебедин», виданому у Харкові в 1997 році. На сторінках 143—144 тут уміщено «Прошение» («Клопотання») ініціативної групи до Харківського губернатора про дозвіл на відкриття Лебединського громадського зібрання службовців і прикажчиків. Документ датований 7 лютого 1907 року і підписаний 14-ма уповноваженими особами. Окрім нього, існував підписний лист зі 100 підписами «лиц служащего и торгового класса». До «Прошения» додавався проект статуту зібрання.
«Прошение» дещо критично відгукується про існуюче на той час «Лебединське громадське зібрання» (цитату наводимо мовою оригіналу): «В городе Лебедине… …есть так называемое «Лебединское общественное собрание»; оно насчитывает всего до 35 членов, но люди среднего достатка лишены возможности посещать его ввиду дороговизны членского взноса и высокой таксы на все предметы».
Отже, Лебединське громадське зібрання існувало наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст., а, відповідно, і його печатка може датуватися тим же періодом, тобто їй не менше 100 років.
В. КРАВЧЕНКО, директор Лебединського міського художнього музею
ім. Б. К. Руднєва
