 14 січня вже традиційно відбулося відзначення знакових особистостей українського громадського і культурного простору премією імені Василя Стуса. У Київському будинку вчителя з рук голови українського ПЕН-клубу Євгена Сверстюка премію, що носить ім’я видатного українця, отримали колишній політв’язень, голова Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк та художниця Любов Міненко. Премію отримали також письменник і краєзнавець Борис Ткаченко та співачка й телеведуча Софія Федина.
Премія імені Василя Стуса присуджується мистцям, які досягли значних успіхів у своїй сфері, мають виразну громадянську позицію та активно присутні в українському культурному просторі. Премія була заснована 24 роки тому, 1989 року, Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), ще за часів Радянського Союзу. Вперше вручалася у Львові, а 1990 року набула столичного статусу. Лауреатів цієї премії уже понад 60. Матеріальна винагорода невеличка і становить усього 800 гривень, проте це чи не єдина не скомпроментована премія в Україні.
*На фото: Василь Стус*
 Микола Григорович Плахотнюк (1936 р. нар.) — лікар, член Клубу творчої молоді (КТМ) «Сучасник» (у 1960-х рр.). КТМ заклав традицію Шевченківських читань 22 травня біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві. Колишній політичний в'язень, жертва каральної психіатрії радянських часів. Голова громадської організації «Музей шістдесятництва» в Києві.Ось лише один із вельми промовистих епізодів бурхливої діяльності Миколи Плахотнюка. 22 травня 1967 р., у чергову річницю перепоховання Т. Шевченка, біля його пам'ятника в Києві зібралося кількасот людей — покладали квіти, читали вірші. Після 21 год. з'явилися машини з міліціонерами, які схопили 4–5 осіб з натовпу. Групи присутніх оточили міліціонерів, скандували «Ганьба!» і змусили їх від'їхати геть, забравши затриманих. М. Плахотнюк, який був тут, запропонував піти до ЦК КПУ, щоб вимагати звільнення заарештованих. Чоловік 200–300 рушили до ЦК, йшли щільною колоною — не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. Дорогою їх облили водою пожежні машини. О пів на другу ночі прибув міністр охорони громадського порядку І. Головченко зі «свитою», в якій був і заступник голови КДБ України Калаш, і запропонував демонстрантам викласти свої претензії. З натовпу вийшла Оксана Мешко і висунула вимагу звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці прислати до ЦК делегацію демонстрантів, а зараз розійтися. Більшість послухалась, а чоловік 40 залишилися чекати звільнення заарештованих. Годині о 3-й ночі їх привезли і випустили на виду очікуючих. Через декілька днів після демонстрації Плахотнюк був звільнений з роботи. Потім було примусове «лікування» у «психушках» із діагнозами типу: «шизофренія з манією переслідування, періодично неосудний», а також позбавлення волі і «примусовка» на так званій «хімії», працював бетонувальником, муляром і стропальником на будівництві лікарні…
 Любов Павлівна Міненко (1950 р. нар.) — художник-професіонал, член Національної спілки художників України. Переможець III і IV міжнародного «Конкурсу без кордонів!». За фахом Любов Міненко — художник-постановник театру. Працює в техніках: олії, акварелі, аплікації. Має дванадцять персональних виставок. На початку 1990-х років вона здійснила безпрецедентний вчинок: залишила свій великий і красивий дім у Києві, уже дорослих доньок, чоловіка, артистичний бомонд, модні тусовки, і перебралась на хутір неподалік від Канева. Потім було все — успіх, світова слава. Франція, Австрія, Австралія, Іран аплодували художниці, а Україна мовчала. І сьогодні, на жаль, мовчить, говорять про художницю в інших країнах. Чи знає Батьківщина-Мати своїх героїв? Це питання про Л. Міненко, про її творчість. Питання про ту Міненко, котра від клаптика полотна, мазка і до останньої своєї кісточки — Українка. "Мені не треба титулів, головне, щоб глядачеві бажалося спілкуватися з моїм мистецтвом. Щоб людям було тепло, світло з моїми роботами, а мені щоб хотілося творити для них.(Любов Міненко).
 Борис Іванович Ткаченко (1937 р. нар.) — наш земляк-лебединець, український письменник, етнограф, історик, публіцист, член НСПУ, Почесний громадянин м. Лебедина, Почесний краєзнавець України. Премія йому присуджена за цикл книг-досліджень про геноцид, Голодомор 1932—1933 рр., репресії і терор: «Важка стежка до Бога» (2007 р. — присвячена репресіям проти церкви, які чинили більшовики), «Під чорним тавром» (2008 р. — повна версія першої в Україні книжки про Голодомор, що була номінована на Шевченківську премію), «Погром» (2011 р. — про репресії проти музейників і музейництва).
 Одним із лауреатів стала українська співачка (прекрасно виконує українські народні, стрілецькі і повстанські пісні) і телеведуча, активна громадська діячка (ГО «Українська справа», член Львівського обласного проводу Конгресу українських націоналістів), викладач, політолог, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань, радник голови Львівської обласної ради Софія Романівна Федина (1984 р. нар.). Кандидат політичних наук, спеціалізація: міжнародні відносини та дипломатична служба. Викладач кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби Львівського національного університету імені Івана Франка. «Для мене ця відзнака є одночасно і великою приємністю, і великою відповідальністю, — говорить Софія Федина. — Такі нагороди — недержавні і ніким не лобійовані, тим і є особливими, бо достойна українська громада сама визначає, хто далі має ще активніше працювати і творити для свого народу і своєї держави. Кожна така нагорода є початком широкого шляху, яким треба іти щоденно». Ось така прекрасна когорта цьогорічних лауреатів премії ім. В. Стуса. Усі — щирі українські патріоти, націоналісти і подвижники своєї справи! І, мабуть, кожен із лауреатів може повторити слідом за Борисом Ткаченком зворушливі слова: «Я на восьмому небі від щастя!». Від щастя визнання справжніх заслуг перед Україною.
Інформацію підготував КРАВЧЕНКО В. І., директор ЛМХМ ім. Б. К. Руднєва (при підготовці були використані матеріали різних Інтернет-сайтів)
|
