П`ятниця
29.03.2024
10:26
Вітаю Вас Гість
RSS
 
~~~Лебединський Художній~~~ ~~~Музей ім. Б. К. Руднєва~~~
Головна Реєстрація Вхід
»
Меню сайту

...

Головна » 2012 » Жовтень » 5 » ДУМА ПРО ДВОХ БРАТІВ ФРОЛОВИХ (частина 2)
17:56
ДУМА ПРО ДВОХ БРАТІВ ФРОЛОВИХ (частина 2)

(Продовження...)

3.             Микита ОЛІЙНИК (колишній начальник Лебединської міської міліції і начальник арештного дому). «ПО ТОПКОЙ ДОРОГЕ» (Автобиографические очерки в трёх частях). — Частина 2 (машинопис): 

«Восстание Андрея Фролова. Я уже писал, что с занятием города Лебедина в 1919 году Андрей Фролов был назначен уездным военкомом. С вступлением в г. Лебедин Красной армии в январе месяце 1920 года, Андрей Фролов занял тот же пост, Но вскоре он с этого поста был освобождён, т. к. был совершенно неграмотный человек. Андрей Иванович обиделся и скрылся с Лебедина. Но все его знающие товарищи смеясь говорили: «Андрей Иванович пошёл в монастырь искать дьячка, чтоб научил грамоте». Но в один весенний день [очевидно, помилка, можливо, саме була відлига] на рассвете Андрей Фролов занял своим отрядом город Лебедин, арестовал уездную власть, посадил в тюрьму: Секретаря уездного комитета партии, Председателя уисполкома, Начальника ГПУ [також помилка: на той час ГПУ ще не було, очевидно йдеться про ВЧК], военкома и прод-комиссара. Пустил по городу патрулей и велел им арестовать и вести к нему, в военкомат, всех начальников, кого они знают…

Меня привели в то помещение и в ту комнату, куда заводили меня белые деникинцы… Фролов, Кучер и ещё какой-то мне неизвестный человек сидели развалившись на мягком диване…

¾           Чего пришёл?! — напал он на меня.

¾           По милости твоей! Я как видишь доставлен к тебе под тем оружием, которое мы с тобой добывали! — ответил я.

¾           Ты прав, — с иронией сказал он. — Я его тогда часть припрятал, а теперь оно мне пригодилось.

¾           Против кого пригодилось? — спросил я.

¾           Против карьеристов, ¾ ответил он.

¾           А кто это карьеристы?

¾           Я их всех арестовал! — говорит он.

¾           Кого всех? — спросил я.

¾           Всю головку! — ответил Фролов.

¾           Что, советскую власть арестовал?

¾           Иди ты к такой! А то и тебя не только арестую, но и расстреляю. — Он здесь же поднял в гору руку с наганом, и как бы в подтверждение своих слов, выстрелил с него в форточку окна.

¾           Куда его? — спросил патруль с орлиным носом.

¾           Отправляйся на пост! — закричал на него Фролов. — Без тебя здесь разберёмся!

Патрули вышли. А Кучер достал из-за дивана бутылку самогона, налил по половине стакана всем и предложил всем выпить за нашу встречу. Я категорически отказывался сославшись на то, что я иду на пост. Тогда Андрей Фролов сказал сердито, что он сегодня вечером проводит в Народном доме [колишній міський кінотеатр «Жовтень», а нинішні супермаркети «Техносвіт» і «Лебідь»] митинг, на котором расскажет, чего он выступил против карьеристов.

¾           Придёшь? — спросил он меня.

¾           Приду! — ответил я. — Но мне кажется, что это пахнет чем-то совсем нехорошим.

¾           Пошёл ты …! — ответил он и выплеснул самогон на мою голову.

Я вышел с военкомата и пошёл в арестный дом, не сказав о встрече с Фроловым никому и ни одного слова. Вечером в городе стояла абсолютная тишина. Народный дом был заполнен до отказа. Большинство здесь были служащие. На сцене сидел и играл гармонист. В зале стояла тишина. На ней шёл только шелест с переливами, от перешёптывания сидящих там людей, как в лесу на листве от лёгкого ветерка. Но вот на сцене появились: Андрей Фролов, Марк Кучер и ещё один мне неизвестный (говорили тогда, что это был кто-то с соседней Полтавщины). Митинг начался тем, что Фролов подошёл на край сцены, поднял правую руку, призывая к тишине. Когда настала мёртвая тишина, Андрей Фролов начал свою речь. Она сводилась к перечню его заслуг и к обиде, что: «А теперь эти новые карьеристы не доверяют мне работы!» ¾ кричал он. «Вот я и посадил их, пусть посидят и подумают!», ¾ закончил он свою речь. «А теперь будет концерт», ¾ объявил он и сошёл со сцены. Гармонист растянул меха гармонии, с бубном в руке выскочила из-за сцены «Цыганка Аза» и начался цыганский танец. Его заменял то гопак, то мазурка. Их исполняли артисты Народного дома и тогдашний заместитель и «друг» Фролова Марк Кучер. Всё это продолжалось около часа и митинг был закрыт. С митинга я ушёл в арестный дом, боялся, чтобы кто-то из восставших не попытался освободить арестованных.

Однако ночь проходила спокойно и только на рассвете, где-то в центре города вспыхнула ружейно-пулемётная стрельба, которая вскоре с центра города перекинулась к нам на Петропавловскую улицу, а от нас к лесу в направлении Михайловки. Когда утром я шёл домой, то на Базарной площади, на площади между военкоматом и зданием укома и уисполкома, на  Соборной площади и в других местах группами стояли кавалеристы какой-то части, прибывшей с города Ахтырки. А к вечеру я уже знал, что Андрей Фролов сидит арестованный в здании военкома. Его арестовали ночью спящего на том самом диване, где он и сидел, когда меня приводили к нему.

Спустя несколько дней в город Лебедин приехала с Харькова комиссия. Она напечатала и вывесила по городу и по сёлах объявление, в котором просила всех граждан, знающих хоть что-то об Андрее Ивановиче Фролове, сообщить об этом в комиссию. Комиссия работала несколько месяцев, всё изучала, взвешивала и в конце работы комиссия Андрея Ивановича Фролова с-под ареста освободила, предложив ему должность командира летучего отряда ГПУ [знову помилка: правильно — ВЧК] по борьбе с бандитизмом. То есть получилось так, как сказал Тарас Бульба своему сыну Андрею: «Я тебя породил, я тебя и убью». Но здесь комиссия в основу положила ещё и умный ход в борьбе с бандитизмом, дело в том, что на территории соседней Полтавской области оперировало тогда много банд разных оттенков. В борьбе с немцами тогда их сближали общие интересы, а сейчас, когда некоторые из них стали в оппозицию Советской власти, с ними надо было вести бескомпромиссную борьбу. А Андрей Фролов знал их штаб-квартиры, источники питания, их каналы связи. Поэтому комиссия и решила, что только  Андрей Фролов может ускорить ликвидацию этих банд и тем самым искупить свою вину перед Советской властью. И Андрей Иванович приступил к исполнению этих обязанностей…».                  

[Оригінал зберігається у приватній архівній колекції лебединського журналіста і краєзнавця В. Г. Дудченка].      

От тепер і надійшла черга молодшого двоюрідного брата — Харитона Мусійовича ФРОЛОВА. Народився він у листопаді 1891 р. у тому ж самому селі Лихинівці (Семенівці), що й старший брат Андрій Іванович, у селянській бідняцькій сім`ї. Коли хлопчику сповнилося 2 роки, помер його батько. Мати Марина вдруге вийшла заміж. Вітчим не любив пасинка, і хлопцеві було тяжко. Малим його віддали в пастухи. Підлітком поїхав у Білорусію, наймитував там. У І Світову війну воював кавалеристом. На початку 1917 р. повернувся в рідне село — дезертирував із фронту. 1918 року вступив у члени РКП(б). Очолив загін по боротьбі з «контрою». «Відзначився» у боротьбі з німецькими окупантами і петлюрівцями. Як саме? Займався бандитизмом і розбоєм. Ось як про це оповідає Лебединська повітова газета «Земские известия»: "...В воскресение [28 червня 1918 р.] в с. Влизьки Боровенской волости во двор Д. С. Влезькова явилось шесть вооружённых бандитов с целью обыска оружия. Не найдя ничего, бандиты ушли, предупредив хозяина не говорить об этом никому. Между бандитами опознаны участники в убийстве Нагорного и в разбойных нападениях на Чупаховский завод: военнопленный австриец Гнурян и Хар. Фролов".

Зі спогадів Миколи Васильовича ПИЩОЛИ

(вул. Садова в Лебедині):

"Одної ночі хутір [Пищоли] розбудив собачий лемент, іржання коней та голосіння жінок ¾ налетіла банда зарізяк-грабіжників. Тоді я вже був підтоптаним гусопасом, тож події в хуторі запам'ятались добре. Злодії розчинили стайню, гребуть овес, в'ючать сіно, гонять з кошари овець, перепилюють терпугами пута... Керував розбійниками дебелий молодик, хвацько вигарцьовуючи на коні. В ньому і впізнав мій дід дезертира із сусіднього села Лихинівки Харитона Фролова. Впізнав і аж крикнув з подиву: "Харитоне, так це й ти тутечки?!".

Бандит не чекав такого і рвучко опустив на діда шаблюку. Старий тільки й встиг прикритись рукою. І враз обрубок правиці глухо впав на поріг".

[Обидві цитати взяті з видання: Ткаченко Б. І. Під чорним тавром: Документи, факти. Спогади: Історична розвідка про геноцид в Україні, і зокрема на Сумщині, в 1932-1933 роках, скріплена найвищим суддею ¾ людською пам’яттю. ¾ Вид. 2-е, доповнене. ¾ Суми: ВВП «Мрія-1» ТОВ, 2008. ¾ С. 479].

Ось саме так «героїчно» бився у 1918 р. червоний партизанський загін Х. М. Фролова нібито з австро-німецькими окупантами та білогвардійцями (до речі, останніх у 1918 р. на Лебединщині взагалі не було). Німецький комендант Лебедина  Шульф за видачу Харитона Фролова обіцяв винагороду у 100 000 карбованців. У першій половині 1919 р. анархісти, меншовики й націоналісти об’єдналися разом із метою повалення радянської влади на Лебединщині. Чекіст Х. М. Фролов виловлював «контру» й особисто розстріляв у підвалі Лебединської тюрми ЧК близько 60 осіб (катівня ця знаходилась у підвалі нинішніх міського РАЦСу та управління житлово-комунального господарства, що на площі Волі). У боротьбі з «класовими ворогами» він відзначався небаченою жорстокістю і люттю: рубав шаблею людям голови і руки. Володів сумнівним «мистецтвом» шаблею розрубувати людину навпіл на всьому скаку. Коли на території Лебединського повіту на деякий час із повстанцями було покінчено, загін Х. Фролова влився в лави регулярної Червоної армії. Харитон Мусійович стає командиром 1-го Кубанського козацького кавалерійського полку, який у другій половині 1919 р. воював проти денікінців. Під час цих боїв Х. Фролов був поранений у ногу.

Після розгрому Денікіна всі більшовицькі сили були кинуті на розгром так званих «банд» ¾ селянських повстанських загонів. 5 січня 1920 р. Лебединський повітовий ревком оголосив місто Лебедин у стані облоги і взявся за формування бойових загонів.  Лебединський винищувальний загін (ескадрон) для боротьби з українськими селянськими повстанцями очолив Х. М. Фролов. У районах сіл Московського Бобрика, Кам’яного та Малого Висторопу повстання очолювали селяни М. Кучер, Л. Стешенко («Золотий зуб») та П. Марфенко. У серпні 1920 р. через Лебединський повіт пройшли з’єднання Повстанської Армії України «батька» Махна під командою отамана Щуся. Тоді ж махновці жорстоко розправилися з родиною Харитона Фролова — заскочивши в Лихинівку, порубали шаблями жінку Мотрону Олексіївну, закололи багнетами майже 3-річну донечку Тетянку і вбили бійця-охоронця сім`ї, а дім спалили й утекли на Влізьки. Після цього Х. Фролов переїхав до Лебедина, де жив при штабі свого загону. 

Х. М. Фролов водив свій загін на приборкання більшості селянських повстань. За виявлену «мужність» при розгромі селянських повстань під Чупахівкою 28 квітня 1921 р. загін Х. Фролова одержав подяку від командувача «Червоних військ Радянської України», а сам командир — «вождь» Лебединського комнезаму — за «видатні заслуги в боях проти ворогів радвлади» був нагороджений орденом Червоного Прапора (РСФРР) та Почесною революційною вогнепальною зброєю — револьвером, на руків’ї якого кріпився орден Червоного Прапора (наказ РВРР № 343). В середині 1921 р. Лебединський винищувальний загін Х. М. Фролова влився в Охтирський кінний полк. Чупахівка — Гадяч — Оскіл — Мерчик — Шарівка — Ворожба — Черкаси — це пункти рейдів фроловців. У тому ж 1921 р. Х. Фролов одружився з учителькою Парасковією, яку послав навчатися в Сумський педінститут. Після закінчення інституту вона покинула Харитона. 1922 року Х. М. Фролов організував у с. Березовому Ярі першу в Лебединському повіті сільськогосподарську комуну «Красное Знамя». У 1925 р. комуна перейшла до Кулички. У 1926 р. Х. Фролов одружується із землячкою Марфою Оврамівною Цуренко-Проценко. У 1928 р. він стає головою комуни «Новый Мир» у с. Лихвиному.  

Поведінку Х. М. Фролова під час колективізації і розкуркулення якнайкрасномовніше характеризують уже цитовані спогади Миколи Васильовича ПИЩОЛИ: «За батьком забрали і коней, і корову, і плуг, і дроги, і борону. А птицю не всю вибрали ¾ на ставку була. Та пізніш виявилось ¾ вони навмисне так зробили, бо захотілося їм, бач, в розстрочку забрать. Оце як вечір, так і їдуть, нашими ж кіньми. Хто їде? А хто: Руденко Семен, Башівник, Безуглий ¾ це сільрадівські активісти. А командував ними той же таки Фролов. Начальство його легендарним командиром називало, а прості люди ¾ легендарним розбійником.

Приїдуть, наріжуть гусей, мати їм понасмажує, горілки наставить. Нап'ються, наїдяться, а тоді ще по гусаку під полу ¾ і поїхали. Завтра знову: "Став, Катре, самогон, розкуркулення продолжається". Бувало, що й коня десь кинуть, то він додому й прибіжить. Тоді завтра чужим приїдуть і нашого заберуть. Отак кілька разів налітали розкуркулювать, аж доки і скриню опустошили, і погріб. Щоб не померли з голоду, мати оддала дочку на прокорм до свого батька в Лебедин, до Сергія Йосиповича Панченка. Там вона й зимувала.

А в березні місяці серед ночі сани підрулили до самого порога, активісти гупнули в двері чоботищами: "Собирайтесь! На висилку! Дайом два часа!".

Тої ж ночі саньми і повезли бабусю Катрю, маму і мене малого на станцію Грушеве (Рябушки). А поїздом з Лебедина на ту ж таки станцію і батька з Іваном привезли. Всі майже босі, голі. Як вигнали з хати, так і повезли.

Приймав людей од лебединських "заготовачів" прийомщик з Архангельська: "Почему раздеты, почему босые? Вы едете туда, где морозы под пятьдесят, а снега двухметровые. Где ваши знаменитые хохлацкие кожухи?". "Як де, ¾ каже мати, ¾ Фролов із своїми виводками забрав: і кожухи, і валянки, і все-все".

А Фролов сам тут-осьдечки. Він своєю персоною здавав хуторян прийомщику. Так той прийомщик як напосів на нашого "героя": "Даю чотири години, і щоб кожухи були тут". І диво дивне: як той Фролов зміг встигнути, а кожухи ¾ таки привіз. І не чиїсь там, а й батьків, і Йванів, і мій, і материну кожушанку.

Бачить мати, що прийомщик не з виродків попався і вперлася: нікуди не поїду, під колеса ляжу, а не поїду, доки дочку не привезете ¾ хто вам дозволив сім'ю розлучати? "Дочка в бігах, ¾ докладають здатчики, ¾ її розискують. І як знайдуть ¾ Сибір не мине". "Не в бігах, не в бігах, а в свого дідуся на прокормі в Лебедині, в Панченковому провулку, в Сергія Йосиповича Панченка", ¾ наполягає мати.

Хтось із фроловців знов повіявся в Лебедин і таки привіз добряче перелякану сестричку. А Фролов до лоба крутить: ото дурна баба ¾ сама дочку на висилку, на явну погибіль потягла. "Нехай і дурна, ¾ мати на те, ¾ нехай і вигібіємо, так зате сім'єю вкупі, а не вроздріб".

Отак і покотились ми на Північ. Вагони-товарняки, в них двохярусні нари. Ні опалення, ні води. Десь через тиждень-другий брязне замок, заскрегоче засув, одсунеться стулка дверей, тоді конвойні дозволять винести парашу, води набрати, якщо вона поблизу трапиться. І знову ¾ засув і замок. Їсти ж ¾ не питай.

У вагоні відправлялося по 20 сімей. Великі чи малі сім'ї ¾ не мало значення: 20 сімей і квит. Та тоді малих сімей і не було. У нас та в сусіда нашого Пищоли Мартина Івановича найменші. У нас — шість чоловік, у нього п'ятеро: він, жінка Секлета, два сини ¾ Семен та Грицько і дочка Валя. А були сім'ї і по 10 і по 12 чоловік: наб'ють людей, як тютюну в люльку. Холод, сморід, стогін хворих і голосіння над покійниками. І все це майже в темноті: єдине віконечко вгорі і те заґратоване. Не од солодкого меду склали виселенці сумну пісню:

У 30-му году, було діло у марту,

Було діло уночі ¾ нас забрали палачі.

У вагони посаджали, їсти-пити не давали,

І на Сєвєр проводжали.

А на Сєвєр привезли ¾ тут і діло нам дали...».

[Цитовано за виданням: Ткаченко Б. І. Під чорним тавром… ¾ Суми, 2008. ¾ С. 480-481].

На початку січня 1934 р. Х. М. Фролова призначили директором Будинку інвалідів у с. Бобровому. У листопаді того ж року він переїхав до Лебедина, де працював головою райкому ОСОАВІАХІМ. Будинок його розташовувався за адресою: вул. Гудимівська, 7. На своїй кобилі Азі Харитон Фролов відкривав ходу святкових демонстрацій у Лебедині. 1938 року був репресований ¾ відбув 9-місячне ув’язнення у Харківській тюрмі (13.06.1938 — лютий 1939). Після виходу з ув’язнення йому повернули відібрані нагороди. Схудлий, хворий, постарілий, він уже ніде не працював, гірко запив. Стоячи біля прилавка крамниці,вихиляв пляшку на виду у всіх. Часто валявся п’яним під тином. У 1939 р. їздив на курорт лікувати хворе серце. І продовжував пиячити. 18 січня 1940 р. на квартиру до Х. М. Фролова зайшли двоє бойових товаришів з Лихвиного і попросилися переночувати. За вечерею випили спирту, пригадали минуле. До 11 год. вечора грали у карти. Перед сном, як завше, Харитон Мусійович викурив цигарку тютюну-самосаду. Опівночі дружина почула, що він не дихає. Через годину лікарі встановили діагноз: параліч серця.

Керівники району були проти поховання Х. М. Фролова з почестями як народного героя. Проте громада наполягла на цьому. Поховали його у Троїцькому сквері (нині — сквер Радянської армії). Уже після ІІ Світової війни його прах було перепоховано там же, у братській могилі червоних і радянських партизанів. 23 грудня 1967 р. в «ознаменування 50-річчя Радянської влади» у сквері на розвилці вулиць Леніна і Гудимівської було відкрито пам’ятник «легендарному герою громадянської війни Х. М. Фролову від вдячних лебединців». Автор пам’ятника ¾ український скульптор, народний художник СРСР М. Г. Лисенко (1906—1972). Уже в роки Незалежності України не раз доводилося спостерігати, як малюки-першокласники на чолі із класоводом покладають квіти до пам’ятника цьому душогубові, не підозрюючи навіть, якого монстра вшановують цим. Одна з вулиць міста Лебедина і декілька вулиць сіл Лебединського району названі ім’ям Фролова. З огляду на вельми сумнівні «заслуги» Х. М. Фролова перед Україною пам’ятник йому підлягає безумовному демонтажеві згідно з відповідними указами Президента України 2005 і 2007 рр. Згідно з цими ж указами мають бути перейменовані й вулиці Фролова. Не має бути  на українській землі вулиць і пам’ятників бандитам, розбійникам, катам і гнобителям українського народу!!!

Багатьма фактами з біографій Андрія Івановича та Харитона Мусійовича Фролових завдячуємо журналістові і краєзнавцеві Володимиру Григоровичу Дудченку та письменникові і краєзнавцеві Борису Івановичу Ткаченку. А розважливі читачі, сподіваємося, самі зможуть розібратися: хто з обох братів був більше бандитом, а хто — героєм…  




В. КРАВЧЕНКО, 

директор Лебединського міського художнього музею 

ім. Б. К. Руднєва,

 історик-краєзнавець 


Переглядів: 1181 | Додав: lebedinartmus | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
~АрхіB~

~ПитаннячкО~
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 25

~Наші друзІ~
  • Міський Відділ Культури
  • Лебединська інформаційна мережа
  • ЗАЗЕРКАЛЬЕ.Мир Авторской Куклы

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0