П`ятниця
29.03.2024
14:00
Вітаю Вас Гість
RSS
 
~~~Лебединський Художній~~~ ~~~Музей ім. Б. К. Руднєва~~~
Головна Реєстрація Вхід
»
Меню сайту

...

Головна » 2012 » Жовтень » 5 » ДУМА ПРО ДВОХ БРАТІВ ФРОЛОВИХ (частина 1)
17:51
ДУМА ПРО ДВОХ БРАТІВ ФРОЛОВИХ (частина 1)

ДУМА  ПРО  ДВОХ  БРАТІВ  ФРОЛОВИХ

Останнім часом на сторінках нашої провінційної періодичної преси спостерігається дещо дивна совкова тенденція до героїзації романтики так званої Громадянської війни початку ХХ ст. 

Свідченням цього є публікації «Герой Громадянської» («Життя Лебединщини» за 30.ХІ.2011 р.) та «Відомий-невідомий Харитон Фролов» («Будьмо разом» за 30.VIII.2012 р.). Обидві статті автори присвятили суперечливій постаті «лебединського Чапаєва» ¾ Харитона Мусійовича Фролова (1891—1940). Відгукуючись на прикінцевий заклик автора останньої публікації ¾ В. Пазинича, хочеться дійсно уточнити певні штрихи до біографії героя публікацій (без лапок) та усунути певні неточності. Але перш за все необхідно з’ясувати основоположні концептуальні моменти  щодо подій та дійових осіб того дійсно трагічного часу.

Так от: ніякої Громадянської війни на початку ХХ ст. в Україні не було! Візьміть, будь ласка, чинну програму з історії України для 10-го класу 12-річної загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів — там немає розділу про Громадянську війну, натомість є тема «Українська державність у 1917—1921 роках». У різних альтернативних шкільних підручниках з історії України на означення цього періоду вживаються також терміни: «Українська національно-демократична революція 1917—1920 рр.», «Україна в боротьбі за збереження державності», «Визвольні Змагання» тощо. Громадянська війна в Росії згадується у шкільній програмі зі всесвітньої історії. І дійсно: основним змістом кривавих подій того періоду в Україні була боротьба за збереження і закріплення незалежності й соборності щойно проголошеної Української державності. Так, у цій боротьбі були окремі елементи й епізоди громадянського розбрату (коли доводилося боротися зі своєю «рідною» 5-ою колоною), але не вони були домінуючими. У чудовій книзі-монографії харківського історика В. А. Савченка «12 войн за Украину» (2006 р.) до таких громадянських конфліктів відносяться лише селянське повстання проти гетьмана України П. Скоропадського і війна Директорії УНР проти гетьманського режиму (травень — грудень 1918 р.). Всі ж інші 11 війн були або боротьбою України проти ворожих зовнішніх сил, або ж епізодами Громадянської війни в Росії, які зачепили й територію України (маються на увазі бойові дії Червоної армії проти білогвардійських формувань Денікіна та Врангеля).

Так само недоречним є вживання термінів «герой Громадянської війни» лише щодо бійців Червоної армії та червоних партизанів і «бандити», «бандитизм» ¾ лише щодо учасників повстанських формувань проукраїнської орієнтації. Не можна бути героєм у братовбивчій громадянській війні! І чому в такому разі лише червоноармійці В. І. Чапаєв, М. О. Щорс, Х. М. Фролов — герої? Невже не було аналогічних героїв із супротивного боку — серед білогвардійців та бійців Армії УНР? (Одна постать колчаківського генерала В. О. Каппеля чого варта — у Великому Сибірському Льодовому поході відморозив і втратив обидві ноги!). Для порівняння погляньмо на нинішню Росію — там не лише реабілітували, а й канонізували розстріляну царську родину  Романових як святих царствених страстотерпців (і це за всіх гріхів останнього всеросійського імператора Миколи ІІ — від Ходинки 1896 р. і «Кривавої неділі» 9 січня 1905 р. до І Світової війни, офіційно званої «Великою Вітчизняною»). Також у Росії фактично реабілітовані постаті видних білогвардійських діячів — адмірала О. В. Колчака (згадаймо художній кінофільм «Адмиралъ» та однойменний телесеріал) та генерала А. І. Денікіна (перепоховання на цвинтарі Донського монастиря в Москві). А на могилах сім`ї  Денікіних і Каппеля встановлено Меморіал білим воїнам. Прикро і досі чути навішування ярлика «бандитизму» на в цілому благородну справу українського визвольного повстанства. Згадаймо слова нашого Кобзаря й національного Пророка: «За святую правду-волю розбойник не стане!». Так, правда, траплялися у повстанському середовищі бандитські ексцеси і просто кримінальні злочини, але не це було там головним і визначальним фактором. Для прикладу можна згадати повстанську Холодноярську республіку.

А от тепер — про конкретику. В останній із вищезгаданих газетних публікацій, очевидно, виникла якась плутанина. У наведеному обширному витязі з архівного документа відсутні дата й ім’я головного фігуранта. Але ж є опубліковані й інші документи. А також не треба скидати з рахунку мемуарні джерела — спогади учасників та очевидців тих подій. І ще є таке важливе джерело, як усна історія…

Уся наявна джерельна база дозволяє зробити висновок, що у статтю вкралася певна контамінація — поєднання в одній особі постатей двох не просто однофамільців і односільчан, а навіть родичів — двоюрідних братів Андрія та Харитона Фролових. Обидві ці постаті неоднозначні, досить суперечливі і є типовими дітьми того жорстокого часу.

Почнемо зі старшого. Андрій Іванович ФРОЛОВ народився у 1890 р. в с. Лихинівці (нинішня Семенівка Боровеньківської сільради Лебединського району). Освіту мав нижчу, тобто початкову. Повернувшись із фронту І Світової війни, він вступив у Харківський підрозділ Червоної гвардії. У грудні 1917 р. разом із загоном І. Г. Губіна був направлений у Лебединський повіт для придушення «контрреволюції» (фактично — Української Національної Революції). 5 квітня 1918 р. Лебедин зайняли німецькі війська. Загін Губіна відступив і на залізничній станції Боромля його оточили гайдамаки. Після сутички загін розбігся хто куди. Дещо пізніше створюється червоний партизанський загін під керівництвом А. І. Фролова. 22 січня 1919 р. війська 9-го полку 2-ї «Української радянської дивізії» і червоні партизанські загони «визволили» Лебедин від петлюрівців. У лютому того ж року було створено Лебединську повітову Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією. У другій половині квітня 1919 р. при «надзвичайці» був організований також спеціальний кавалерійський загін на чолі з А. І. Фроловим та підрозділ «народної міліції». За 3 дні були придушені  селянські антибільшовицькі повстання й відновлено радянську владу в бунтівних селах Лебединського повіту.

Після кількамісячної денікінської окупації Лебединшини (4 серпня — 2 грудня 1919 р.) у січні 1920 р. Андрій Фролов був призначений Лебединським повіт-військкомом, але незабаром через брак освіти був усунений із цієї посади. На знак протесту проти «кар’єристів» у лютому того ж року він підняв заколот, оголосивши Лебединський повіт «автономною республікою». Його спільники обрали «Раднарком» і розподілили «міністерські» портфелі. На імпровізованому мітингу Андрій Фролов виступив із «програмною» промовою. У його кавалерійському загоні знайшовся художник, у Тростянці роздобули гарного паперу. На Василівському спирт-заводі взяли 2 бочки спирту. Пили на хуторі і малювали «гроші». Тут їх і заарештували. Пізніше сам Андрій Фролов розповідав, що «Лебединську республіку» створили за прикладом с. Печини на Тростянеччині. Хоч як дивно, але А. І. Фролова не розстріляли, оскільки він добровільно склав зброю і розкаявся радянській владі. Після відбуття нетривалого ув`язнення він повернувся до Лебедина, де командував загоном по боротьбі з контрреволюцією при Лебединській Надзвичайній комісії, потім служив начальником карного розшуку в Лебединській міліції, працював завідувачем відділку Будильського відгодівельного радгоспу, а з 1925 р. — лісником Боровеньківського лісництва.

Під час ІІ Світової війни А. І. Фролов  сам, за своєю власною ініціативою, організував партизанській загін ім. С. М. Кірова з мешканців с. Семенівки та навколишніх хуторів і успішно проводив операції на Гадяцькому шляху (1941—1943 рр.). Наказом № 4/б від 13 липня 1943 р. начальника І відділу Українського штабу партизанського руху при Військовий Раді Воронізького фронту полковника В. Ф. Погребенка А. І. Фролову видано було розпорядження організувати партизанський загін у кількості 28 осіб для виконання в тилу ворога спеціального завдання. Андрій Фролов з честю виконав усі операції, за що мав подяку від М. С. Хрущова  і був нагороджений медаллю «Партизан Вітчизняної війни I ступеня» (тимчасове посвідчення № 19013). Після закінчення війни А. І. Фролов  увесь час проживав у рідному селі Семенівці і працював лісником колгоспу «Прогрес». 16 лютого 1964 р. він співав і танцював на весіллі, а у вівторок 18 лютого о 10 год. вечора помер від паралічу серця. Похований на кладовищі с. Семенівки.

Ось така, дещо авантюрна, біографія. А тепер надаємо слово документам. Витяги з них подаються мовою оригіналів без граматичних виправлень (авторські коментарі й уточнення наводяться у прямокутних дужках: []):

1.             «ПОСТАНОВЛЕНИЕ

общего собрания сотрудников Лебединской уездной рабоче-крестьянской милиции

о борьбе с бандами Фролова.

       23 февраля 1920 г.

СЛУШАЛИ: О партизанщине и бандитизме Фролова.

ПОСТАНОВИЛИ: Мы, милиционеры Лебединской уездной милиции, обсудив доклад товарища Менышева и других о выступлении бандита Фролова, признаём, что таковое  выступление Фролова и его окружающих бандитов не влечёт к закреплению социалистической пролетарской революции, ибо это выступление есть измена и предательство советской власти, а также разрушение построенного нами, рабочими и крестьянами. Мы заметили, что буржуазия, проклятый гад, тут же подняла голову. В целях скорейшего осуществления советской рабоче-крестьянской власти на Украине пусть это выступление Фролова будет первым и последним. А посему принять самые решительные меры к искоренению таковых вступлений и полному уничтожению разбежавшихся по уезду банд Фролова.

Председатель: (подпись неразборчива).

Секретарь: (подпись неразборчива)».

[Документ зберігався у Партійному архіві Інституту історії партії ЦК КПУ (нині — Центральний державний архів громадських організацій України) — Ф. 2, оп. 1, спр. 106, арк. 4. Оригінал. Опубліковано: Нариси історії Сумської обласної партійної організації. — Х.: Прапор, 1981. — С. 225. — Док. № 258].

2.             КЛИСЕНКО Юхим Тимофійович. 1899 р. нар., поза-парт., уродженець Лебедина, колишній міліціонер. Вул. Леніна, 146. Спогади (рукопис):

«Банда Кучера. Сам Кучер это бывший боец Фролова Андрея. Фролов Андрей был военным комиссаром в Лебедине и у него был кон. отряд и наверно потому что он был малограмотный и нужно было наводить в отряде дисциплину и порядок, Сумы на его место командировали товарища, которого фамилию я сейчас позабыл. Фролов отказался сдавать отряд и сказал своим бойцам не сдаваться и какие ни были распоряжения от вышестоящих организаций он не стал выполнять. Из г. Ахтырки была вызвана воен. часть, командование части уговорило Фролова, чтоб он дал распоряжение бойцам, чтоб сложили оружие, чтоб избежать кровопролития. Фролов Андрей послушал, дал распоряжение. Часть бойцов выполнили его приказ, сложили оружие, а часть во главе с Кучером не подчинились Фролову и, имея оружие, лошадей, даже пулемётную тачанку, перешли в банду. Такой зачаток банды, потом… удалось Кучеру втянуть большинство из зажиточного населения и в численности банды было более 50 человек… Будучи в одной пьянке, бандит Скрипаль (тоже боец Фролова) убил руководителя банды Кучера и сам начал руководить. Скрипаль Григорий — уроженец села Каменное».    

[Копія з оригіналу зберігається у приватній архівній колекції лебединського журналіста і краєзнавця В. Г. Дудченка].       



(Продовження в статті:
ДУМА ПРО ДВОХ БРАТІВ ФРОЛОВИХ (частина 2))

Переглядів: 1464 | Додав: lebedinartmus | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
~АрхіB~

~ПитаннячкО~
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 25

~Наші друзІ~
  • Міський Відділ Культури
  • Лебединська інформаційна мережа
  • ЗАЗЕРКАЛЬЕ.Мир Авторской Куклы

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0